ЧИ ВАРТО ЗБЕРІГАТИ НЕЩАСЛИВИЙ ШЛЮБ ЗАРАДИ ДІТЕЙ?

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Розлучення – це непростий, часто неприємний та водночас дуже відповідальний процес. Тим більше, якщо таке складне рішення доводиться приймати, коли  в родині вже з’явилися діти.

Багатьма розлучення та перехідний етап життя, сприймається як щось переломне саме в негативному сенсі, часто як особистісне фіаско, та фрустрація особистісних уявлень і бажань, про те, як має бути. Розлучатися досі бояться. А насправді просто не вміють це робити нормально.

Однак й розлучення розлученню – велика різниця. На практиці одні й ті самі речі можна зробити гідно та цивілізовано з повагою до себе та один одного, а можна такого накоїти та начудити, що буде складно оговтатись впродовж багатьох років з травматичними наслідками для усих.

Тому, нерідко зіткнувшись із неприємною очевидністю, що у відносинах є проблеми, конфлікти не вирішуються, стосунки не складаються, а тріщать по швах — подружжя боїться прийняти реальність і замість конструктивних рішень щодо трансформації та налагодження стосунків на новому рівні або в новому форматі – відчайдушно шукають способи мотивації партнера та самомотивації для ЗБЕРЕЖЕННЯ ШЛЮБУ ТАКИМ ЯК Є.  Одним із аргументів, механізмом впливу та способом прикриття –  часто є діти.

Саме «задля» щастя дітей дорослі подекуди приймають дивні рішення. Хтось жити подвійним життям, хтось «принести» себе в жертву,  і щодня продовжувати терпіти, мовчати, чекати поки діти виростуть… Або навпаки зо дня в день влаштовувати розбір польотів, сварки та скандали, змушуючи дітей бути заручниками та вимушеними очевидцями  деструктивних конфліктів, психологічних ігор та драм… з безвідповідального розрахунку «нехай діти все бачать, хто насправді їх тато/мама, і як через нього /неї ми всі страждаємо». Навіть не уявляючи, або не бажаючи замилюватись та усвідомлювати, яку «свиню» та ведмежу послугу підкладають власним дітям.

Та спочатку хочу озвучити деякі важливі для розуміння тези:

1. За комфорт, щастя, порозуміння в стосунках між собою, за цілісність родини, за рішення жити разом, або жити окремо — ВІДПОВІДАЛЬНІ ДОРОСЛІ партнери. Варто рятувати шлюб, не поспішати з крайніми рішеннями та діями, працювати над відносинами, якщо обидва партнери цього усвідомлено хочуть і прагнуть бути разом.

2. Буває так, що шлюб, спільні дороги та історія кохання двох хороших дорослих людей добігли свого логічного фіналу. Тоді партнери цивілізовано сідають за стіл перемовин, конструктивно домовляються з позиції «виграв-виграв» із найменшими втратами для всіх учасників процесу. ЦЕ МОЖЛИВО, БУЛО Б БАЖАННЯ та психологічна зрілість і готовність обох сторін.
3. Якщо обидва партнери свідомі і зрілі особистості, то всі питання, які виникають між ними — вони МОЖУТЬ ефективно, мирно, екологічно вирішити, без надмірного травмування один одного, дітей та домашніх улюбленців.
4. Дорослі психологічно здорові та зрілі люди, навіть зіткнувшись з непереборними проблемами у взаємовідносинах, переживаючи непорозуміння, маючи складні почуття, із гніву, розчарування, розпачу та болю, але які вміють поважати себе, люблять дітей та колись любили один одного — не будуть навмисно і систематично ускладнювати ситуацію через ескалацію конфлікту, робити боляче, користуватися маніпуляціями, грати в психологічні ігри та використовувати інших.
5. Партнери можуть зупинити відносини як пара, але ПОВИННІ ВЗАЄМОДІЯТИ, як батьки спільних дітей, з дотриманням взаємоповаги один до одного. Дорослі повинні нести відповідальність за те як і що вони розказують та демонструють своїм дітям, як виконують свої батьківські функції та обов’язки,  як враховують їхні почуття та емоції.

Тепер, що власне для дитини є родина, сім’я та шлюб батьків.

Якщо формально, то РОДИНА – це приналежність до певної широкої групи людей, всебічно поєднаних родинними зв’язками. Говорячи про родину та рід, ми зазвичай хочемо виділити щось спільне – генетичні прояви, риси характеру, особливості світогляду та цінності, які характерні для даної групи людей. Але по суті історія роду та родини може свідчити лише про особливості історичних переплетень та взаємодій різних людей.

СІМ’Я – більш вузьке поняття родини. Це середовище та оточення, де  і з ким ми зростаємо.

А ШЛЮБ БАТЬКІВ – це приклад та патерн міжособистісних відносин, які ми отримуємо від найрідніших (найвпливовіших на нашу особистість) людей.

В ідеальному варіанті родина та батьківська оселя має бути для дітей місцем сили та безпеки. Де їх безумовно приймають та люблять, турботливо, терпляче та екологічно знайомлять з правилами життя та взаємодії у цьому світі.

Але нерідко зустрічаються випадки, коли як раз вдома дитина переживає найбільше напруження, страх та сум. А те, що мало бути для неї ресурсом та місцем рекреації – є джерелом та причиною формування невротичних переживань, дезадаптивних станів та комплексів.

Незаперечна теза: щасливі діти можуть бути лише у щасливій сім’ї. І це не ідеалізація.

Діти, що виросли в нещасливій обстановці — нещасливі, тривожні, розлючені та недолюблені однозначно. Адекватний розвиток можливий лише там, де нормальні умови, любов та взаємоповага в принципі.

Якщо дорослі постійно у своїх проблемах та розбираннях, то на дітей (по-справжньому) часу немає.

Другий варіант (не кращий за попередній), коли батьки ігноруючи один одного, ігнорують свої проблеми, почуття, стосунки і повністю «перемикаються» на дітей. В такій ситуації  діти задовбані задушливою увагою та гіпертурботою, не живуть своїм дитячим життям, а змушені радувати дорослих, даючи їм можливість грати у щасливу родину та добрих батьків.

Також важливо враховувати, що не наважуючись конструктивно і позитивно вирішувати власні проблеми з партнером в шлюбі і залишаючи їх як є, дорослі наділяють дітей неокупним почуттям обов’язку та провини, що «це все через або заради них».

Виростаючи, діти зустрічаються з дилемою: або бути «невдячною2 дитиною і будувати своє життя автономно, незважаючи на батьківську жертву і їх непереборне нещастя, або з почуттям обов’язку та провини, відігравати батьківський сценарій із невиправдано нещасливим сюжетом, не дозволяючи собі бути щасливим та реалізованим у стосунках і взагалі в житті.

Батьки для дитини – це ті найбільші, найближчі та найвпливовіші (до певного віку) фігури, які формують уявлення дитини про себе (її самооцінку), про світ, про людей та особливості взаємовідносин з ними. Якщо цей вплив здоровий, позитивний, коректний  — це добре і корисно. Якщо ні – то ні. Діти через споглядання та перебування в ситуації вчаться розуміти та відчувати що таке любов, повага, як це добре, що саме є погано і т.п.

Відомий факт, що те, що ми бачили, проживали, вбрали як норму в дитинстві – несвідомо переносимо у своє доросле життя.

До певного віку діти все сприймають некритично як норму і як даність. Як даність, що мама постійно нервова та заплакана. Як даність, що тато постійно похмурий і часто відсутній вдома. Ці шаблони міцно закріплюються у дитячій пам’яті чи витісняються підсвідомістю, але у будь-якому разі є тим «чорним кардиналом, який керуватиме їх вподобаннями та вибором, цінностями, поглядами, поведінкою у  власних відносинах.

Нещасливий шлюб може існувати довгі роки лише завдяки «угоді із собою». Це часто досягається з рішень «терпи та мовчи», «обманюй, але будь обережним», вторинних вигод, наприклад, економічних, соціальних тощо. Діти розуміють і вбирають ці подвійні стандарти, і теж так починають себе поводити: обманюють, прогулюють, обіцяють, але не тримають слово, відпрацьовують пасивно-агресивне поводження, вчаться жити і будувати відносини без поваги, любові і чесних правил.

Подвійні стандарти та незрозумілі орієнтири – ось з яким посагом виходять діти з нещасливих сімей.

Часто діти стають справжніми жертвами дорослих. Ними маніпулюють (якщо ти мене любиш, то не будеш спілкуватися з мамою/татом), залякують (якщо ти будеш його /її слухати, до мене можеш більше не звертатися), їх роблять винними (як би не ви, я б вже давно пішла, пішов, сказала б, не погодилася і т.п.), наділяють почуттям стида (це ж треба, ти весь в свого батька-невдаху / оооо, подивись на себе, ведеш себе, як твоя нерадива мати і т.п.). Насправді це все викликає часто неусвідомлене але потужне відчуття гніву у дітей, але з яким часто не в змозі впоратись, і тому вимушені пригнічувати свої емоції, накопичуючи психологічне напруження, яке буде проявлятися в психологічно, соматично, в навчанні, відносинах тощо.

Також існує багато міфів про розлучення та розставання, які змушують залишатися у токсичних відносинах.

Наприклад,

• Діти обов’язково будуть нещасними, з них будуть знущатися в школі, вони будуть відчувати себе неповноцінними, якщо їх батьки будуть жити окремо.
  • Насправді, великий відсоток дітей в нещасливих сім’ях реально мріє і чекає, щоб батьки жили окремо і жах із постійних конфліктів та сварок припинився.
  • Насправді, діти почувають себе нещасними і неповноцінними, коли на них байдуже або коли вони змушені жити в мороці дорослих проблем.
  • Насправді, дітям буде набагато корисніше отримати позитивний досвід та хороший приклад, як виходити з нещасливих відносин правильно, гідно та конструктивно, як налагоджувати своє життя після, замість варіанту залишатися нещасливим попри все.
• Діти ніколи не пробачать і все життя будуть звинувачувати батьків за розлучення.
  • Дітям важливо жити в безпеці, любові, взаємопорозумінні та взаємоповазі. А також важливо дати дітям розуміння, що таке безпека (емоційна в тому числі), любов, взаєморозуміння та повага. Діти не будуть звинувачувати батьків, якщо їм не вкласти в голову цю згубну маніпуляцію, як ідею та спосіб поведінки.
• Краще рідного батька / повної сім’ї нічого не може для дитини бути.

Взагалі-то справжня родина — це не там, де не виникає труднощів, а де люди люблять один одного і вирішують ці труднощі спільно, розділяючи радості. І не так важливі гени (а іноді навіть буде не зайвим мінімізувати вирогідність їхнього прояву в фенотипі), як ставлення, щирість стосунків, правильний приклад та підтримка.

Знаю достатньо прикладів, коли діти ставали набагато щасливішими, спокійнішими, позитивнішими, поліпшували свої показники в навчанні та інших досягненнях, в них налагоджувалися відносини і з батьками, дорослими, однолітками, братами та сестрами, змінювалися на краще моральні установки та цінності, після того, як дорослим вдавалося обрати та створити здорове безпечне середовище, демонструвати правильний приклад і поведінку (в тому числі як гідно проживати скрутні ситуації), надати дітям те, що вони потребують — безумовну любов, щире здорове спілкування та адекватну допомогу.

Тому виходячи з вищезазначеного, висновок очевидний: сім’я та міцна родина – велика цінність, справжнє досягнення та щире щастя… але не  в принципі, за будь яких умов та попри все, а в благополучному  її прояві.

Та оскільки і на жаль, не завжди і не з усіма вдається побудувати щасливу родину та здорові сімейні відносини, то як фахівець підтверджую, що в таких випадках доцільно, корисно, розумно деструктивні відносини зупинити і не називати родиною те, чим не воно не являється.

НА ЩО НАСПРАВДІ ДОРОСЛІ ПОВИННІ ЗВЕРНУТИ УВАГУ, ЯКЩО ЇХНЄ ПОДРУЖНЄ ЖИТТЯ ДОБІГЛО КІНЦЯ:

• домовитися і робити так, щоб дорослі конфлікти та проблеми якомога менше не позначалися на дітях. Тим більше, щоб діти не були розмінною монетою у дорослих суперечках
• бути з дітьми чесними і в той же час фільтрувати, який об’єм та формат подачі інформації адекватний для сприйняття дітей певного віку.
• цивілізоване і людяне ставлення батьків один до одного – буде позитивним прикладом, що розлучення – це кінець життя і поразка лише на рівні долі, а один з складних моментів, які важливо і можливо! пройти гідно та ефективно.

Бажаю нам всім щасливий відносин, міцних родин, сили проживати складні моменти, розуму приймати правильні рішення та бути добрими батьками своїм дітям.

З повагою, психолог, психотерапевт Тетяна Яненко